ПРО РЕГІОНАЛЬНУ ІСТОРИЧНУ ПАМ’ЯТЬ: 600-РІЧЧЯ ОДЕСИ ТА ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ПРОЕКТ УКРАЇНИ

dovgopolova

23.02.2015

Оксана Довгополова

Декілька днів тому здивований пересічний одесит дізнався, що серед державних свят України цього року зазначено 600-річчя його рідного міста. Першою реакцією на це може бути тільки здивування – ми ж нібито минулого року святкували 210 років… Автор цих рядків перевірив цю реакцію на курсантах-першокурсниках Одеської морської академії – на питання «Що нового відбулося в розумінні історії Одеси цього року?» діти заклякли та з сумнівом перепитали «Вибухи?» А потім зніяковіло намагалися зрозуміти, чому ми отримали додаткові чотириста років та навіщо? Питання «навіщо?» насправді зараз є головним для історичної пам’яті Одеси. Не намагаючись тут обговорювати обґрунтування дати відліку існування міста (перша письмова згадка про порт Кацібей-Качибей, з якого до Константинополя везли хліб), хотілося б поділитись декількома міркуваннями щодо регіональних історичних пам’ятей в Україні та можливості використання їх потенціалу в реалізації європейського проекту країни.

В професійному та, скажемо, ідеологічному просторі Одеси подовження історії міста не є новиною. Звісно, саме відчайдушними зусиллями декількох одеських істориків внесення 600-річчя Одеси до переліку державних свят стало можливим. Історію міста подовжували й до двох з половиною тисяч років – відомо, що на території сучасної Одеси існували давньогрецькі поселення, статус яких (місто, факторія, село) нажаль неможливо з’ясувати – для повномасштабного археологічного дослідження довелося б знести одеський Оперний театр. Можна відсилати історію життя на цій території й до генуезької колонії Джинестра (XIV ст.), яка була десь на тому самому місці, де зараз є Одеса. Отже, маємо багато точок відліку, але в історичному наративі сучасної Одеси існує виключно 210-річний проміжок часу, пов’язаний з «перезавантаженням» міста російською імператрицею Катериною ІІ. Водночас поряд з Одесою існують старовинні Очаків та Білгород-Дністровський, які будують свої історичні наративи саме на присутності історичних шарів від давньогрецького до турецького. Чому раптом Одеса кинулася наздоганяти сусідів – щоб не виглядати «стилягою серед бояр»? Чи є якісь інші причини?

Суперечки щодо дати заснування міста ведуться вже давно та є достатньо міцно вбудованими в ідеологічні наративи умовно «російсько-імперського» та «не-імперського» проектів. Представники першого напрямку впевнені, що місто було збудовано тут саме в 1794 році, а все, що було до цього моменту – незначні поселення, зв’язок історії яких з сучасною Одесою є смішним та незначущим. Зрозуміло, що представники опозиційного проекту стверджують, що насправді тут існувало не просто незначне поселення, а місто, використання потенціалу виживання якого й дозволило побудувати Одесу там, де нібито місто будувати нелогічно. Ми обережно позначили цей напрямок як «анти-імперський», хоча всередині Одеси від однозначно пов’язувався з обґрунтуванням української перспективи одеського майбутнього (якщо примітивізувати – українські козаки з’явилися тут раніше за росіян). Не треба докладати надмірних інтелектуальних зусиль, щоб уявити загострення відносин між двома наративами в останній рік. Зрозуміло, що активність одеських істориків щодо встановлення нової дати народження Одеси була спричинена бажанням вирвати рідне місто з російсько-імперського наративу, який, нажаль, ставав підґрунтям не тільки для теоретичних суперечок, а для політичного проекту так званої Новоросії.

Політична ситуація підштовхнула прийняття рішення. Але щоб це рішення якось вплинуло на життя міста, треба винайти механізм його впровадження – механізм вибудовування нового історичного наратива, з яким була б принаймні знайома більшість одеситів. Зараз я залишаю поза межами уваги будь-які міркування щодо необхідності з початку побудувати наповнення, а потім фіксувати дату. Святкування 600-річчя Одеси вже в переліку славетних дат 2015 року. Замість того, щоб лементувати «ніколи такого не було – і ось знову», спробую поділитися власним баченням можливих перспектив зміни історичного наративу Одеси (як небезпечними, так і надихаючими).

Почну з небезпечного. Виходячи з того, що додаткові чотириста років історії міста ніяк не представлені в міському історичному ландшафті, а дата вже проголошена, зараз місту треба швидко реагувати – пересічний одесит не обов’язково помітив численні публікації одеських істориків про життя регіону від Кацібея до Одеси (а також запеклі спори між дослідниками). В умовах дуже напруженої ситуації в місті (регулярні вибухи, наслідки трагедії 2 травня 2014 р. тощо) є небезпека профанування події. Цілком міфологізована додаткова історія міста може викликати недовіру та рикошетом підсилити той самий наратив, альтернативою якому має стати 600-річна Одеса. Нажаль, відсутність сучасної політики пам’яті в незалежній Україні призвела до збереження радянських схем оперування історією, які відрізняються граничною прямолінійністю та простотою. Схема, будована на декількох опорних пунктах, організованих в чорно-білому спектрі, дозволяє оцінювати ту чи іншу розповідь виключно в категоріях «свята правда»/«ганебна брехня». Отже, недовіра великої частини одеситів до нового наративу здатна спровокувати війну пам’ятей. Таким чином, спроба вивести місто з того варіанту історичної пам’яті, що породжує соціальну напругу, може створити нову лінію протистояння.

Одеса якось спромоглася не створити власного історичного наратива. В місті немає музею історії Одеси. Є археологічний, краєзнавчий, літературний, музей-квартира Пушкіна, музей євреїв Одеси, декілька художніх музеїв, музей коньячної справи, навіть музей контрабанди. Музею історії Одеси немає. Чому? В Одеси завжди були проблеми з історичним наративом. В цьому контексті згадується розповідь Анни Мисюк, яка стояла у витоків Одеського літературного музею (заснований в 1977 р.). На його створення довго не давали дозволу саме внаслідок незрозумілості наративу. Літературний музей? А якого народу літературу ви хочете репрезентувати в цьому музеї? Не менш показовою є історія створення Музею євреїв Одеси, який з’явився як антитеза Одеському краєзнавчому музею, в якому жодним чином не було представлене життя одеських євреїв (при тому, що Одеса на початку ХХ століття була третім містом в світі за чисельністю єврейського населення – після Нью-Йорка та Варшави). В краєзнавчому музеї представлені різні народи, але не євреї. Чому? Це нібито не «титульна історія». А яка титульна? Російська? Українська? В тому ж краєзнавчому музеї прекрасно репрезентована діяльність грецької таємної організації Філіки Етерія.

Ми можемо радіти наявності музеїв, що репрезентують різні «сегменти» одеського життя та історії, але за відсутністю місця, де концентрується історичний наратив Одеси в цілому, всі ці «сегменти» продовжують існувати ізольовано один від одного. Різні простори пам’яті в свідомості пересічного одесита співіснують як незалежні та таки, що не є цікавими одне одному. Музей євреїв – для євреїв, музей «Степова Україна» – для українців тощо. Саме тому ми продовжуємо на низовому рівні експлуатувати псевдо-бабелівські мотиви шумного бандитського міста, що говорить різними мовами та якось примудряється співіснувати в цьому балагані. Автора цих рядків неодноразово дивувало, чому «гості нашого міста» продовжують відтворювати в розповідях про Одесу лубочну псевдо-бабелівську картинку, хоча дійсність не надає їм можливості переконатися в її (картинки) наявності. Намагаючись будувати варіант модерного етно-національного політичного проекту, теоретики природно опиняються перед відсутністю титульної історії. В такому випадку єдиним об’єднуючим наративом виявляється бабелівськи панорами. «Передрозуміння», з яким ці люди приїжджають до Одеси, не має на чому розвалитися. Одеса не може продемонструвати інший, живий та сповнений іншими смислами наратив.

На фольклорно-екскурсійному рівні продовжує розквітати образ толерантної бандитської Одеси (найбільш популярною з запропонованих в Одесі екскурсій залишається «Одеса бандитська» на відміну від «Літературної Одеси» тощо). Але на ідеологічному рівні єдиним зручним та зрозумілим виявляється російський імперський наратив. В останні роки він був доведений до абсурду прозоро-зрозумілою зв’язкою імперія-георгієвська-стрічка-СРСР, а будь-який заклик згадати багатонаціональний склад одеського населення та імена одеських градоначальників отримував відповідь – всі ці люди працювали на російського імператора, який своєю волею створив місто. Поза бажанням імператора та потенціалом імперії в цілому ніякий Ланжерон чи де Рібас нічого б зробити не могли. А в гранично простій логіці імперського наративу одеського розливу природним висновком з цього є гасло «Одесса – русский город». Всі інші національні наративи в такий логіці виявляються акциденціями, що можуть прикрашати головний наратив в якості фольклорного додатку.

Спроби внести в історичну пам’ять Одеси щось окрім імперської складової сприймається як бажання антиросійські-спрямованих сил принизити все, що пов’язане з Росією. Таким чином, вимога внести в історичний наратив Одеси генуезькі, литовські, османські елементи сприймається однозначно як проект українських націоналістів. Кумедним в цьому контексті виглядає реакція частини одеської спільноти на створення пам’ятника «Тінь Пушкіна», який є зображенням силуету поета на тротуарі на розі Рішельєвської-Дерибасівської. Пам’ятник розташований біля місця, де був дім, з балкона якого Пушкін розраховувався з візниками. Підчас телевізійного обговорення пам’ятника лунали всілякі звинувачення авторам, в тому числі й таке: «А що б ви відчували, якщо так зробили з вашим Шевченко?». Зв’язок між створенням «ганебного» для російської культури пам’ятника (Пушкіна кинули під ноги перехожих!) та українським проектом здавався частині одеської публіки очевидним. За іронією долі авторами ідеї були одеський краєзнавець Олег Губарь, який репрезентує в місцевому інтелектуальному просторі саме російсько-імперський наратив, та лондонець Олег Борушко, що відчайдушно розповсюджує пушкінську тему світом.

Нажаль, власне український проект в Одесі насправді був представлений в ракурсі «анти». Просування ідеї Одеси козацької цікаве з точки зору теоретичних розробок професійних істориків, але в пересічного одесита викликали скоріш усмішку, а не відчуття спорідненості. Пам’ятник отаману Головатому добре вписався в міський обжитий простір як зручний рекреаційний об’єкт. Широкий постамент, по якому бігають діти, робить пам’ятник саме по-домашньому обжитим. Але будь-який захід, пов’язаний саме з українською історичною пам’яттю, в Одесі відбувався біля пам’ятника Тарасу Шевченко. Отже, підтримка українського проекту відбувалася не під пам’ятником місцевому українцеві, а під загальнодержавним символом. Як на мене, це теж показово для аналізу стану історичної свідомості одеситів.

Я не звертаюсь тут до стану досліджень української складової історії Одеси та регіону. Мені йдеться саме про історичну свідомість городян, які не мають історичної освіти, але є включеними в коммеморативні практики. Місця пам’яті, музеї та міські свята з історичним забарвленням створюються саме для них. Історики можуть скільки завгодно битись на наукових конференціях та на сторінках спеціалізованих журналів, але якщо вони відстоюють якусь історичну істину, важливу для міста, вони мають потурбуватись про включення в коммеморативні практики.

Саме перед такою проблемою місто опиняється зараз, коли в число державних свят 600-річчя Одеси вже включено, але комеморативної програми не існує. Автор цих рядків, питаючи в своїх колег (не істориків) про їхнє ставлення до такого рішення, наражався навіть на відверто агресивні реакції. Місто створене саме в 1794 – і крапка! Інше населення, інша цивілізація, так, раніше тут теж щось було, але ж воно не є важливим. Реакцію можна зрозуміти саме в контексті відсутності позитивної програми коммеморації. Коли в місцевих СМІ з’являється риторика «відновлення історичної справедливості» (нарешті Одесі повернули чотириста років її історії!), одесит справедливо питає «Навіщо мені ці чотириста років, якщо вони нічім не наповнені? Що мені з ними робити? Я знаю, чим пишатися за два століття історії міста. Цього достатньо для мого місцевого патріотизму». Просто пишатися давністю? Але шістсот років – це смішно на тлі навіть сусіднього Білгород-Дністровського з його досвідом безперервного життя на цьому місці з античних часів.

Сама риторика відновлення справедливості та загоєння ран ображених достатньо небезпечна в контексті історичної пам’яті. Хто саме є таким ображеним у справі дня народження Одеси? Яку цінність ми захищаємо, доводячи необхідність прирощення міської історії додатковими століттями? Це обов’язково треба зрозуміти, щоб не виглядати як голландські протестанти, що відмовилися від Григоріанського календаря, бо «краще розійтися з сонцем, чим зійтися з папою». Пуста риторика небезпечна, бо відкриє шлях до якогось неочікуваного для нас наповнення. Смислове наповнення чотирьохсот років додаткової історії міста є необхідним саме в контексті необхідності вийти за межі наративу «відновлення історичної справедливості».

Спробуємо окреслити можливості створення одеського наративу в новій темпоральній перспективі. Нажаль, в історичній пам’яті одеситів в наш час є достатньо ліній розділення, тому спроба змінити практики коммеморації може викликати нову війну пам’ятей. Перше, що викликає негативну реакцію одесита, це можлива зміна чи дублювання дня народження Одеси. День народження міста, 2 вересня, є насправді живим елементом історичної свідомості. Сучасному одеситу великою мірою байдуже, що означає саме ця дата. Але ламати її в жодному разі не можна. Необхідно прирощувати смисли, а не намагатись ламати їх через коліно. Прирощення історії за рахунок Кацібея-Хаджибея може створити перспективу зміни риторики історичної пам’яті в Одесі, не знімаючи весь той смисловий шар, який зараз створює живу історичну пам’ять одеситів.

Коммеморативні процедури в сучасній Одесі організовані біля трьох дат – 2 вересня (День Народження міста), 10 квітня (День визволення Одеси від німецько-фашистських загарбників) та 9 травня (День Перемоги). День Сміху (1 квітня) не є частиною саме коммеморативних практик та відсилає до згаданого вже лубочно-бабелівської простору. Всі три дати демонструють невелику глибину історичної пам’яті міста та є побудованими на наративі військової слави. День народження міста також пов’язується саме з завоюванням Хаджибея російськими військами. На погляд автора цих рядків, саме погляд вбік 600-річної історії Одеси зміг би вивести місто з цього наративу.

Риторика війни та перемоги – це значною мірою анахронічний варіант історичної риторики, характерний для модерних суспільств та закріплений в пострадянському просторі завдяки тоталітарному спадку. Риторика подвигу є частиною метанаративних побудувань, що нівелюють життя конкретної людини та формують ідентичність на відчутті приналежності великій цілісності. На перший план тут виступає не питання особистої відповідальності за своє та колективне життя, а значущість структуроутворюючої цінності даної спільноти. Отже військова дата в такий традиції стає приводом для свята та демонстрації «нашої сили» (військовий парад як підтвердження того, що ми варті власної історії). Іншій підхід до ритуалів пам’ятання полягає в перевазі скорботи перед фанфарами. Нагадаю концепцію заходів, присвячених сторіччю початку Першої світової війни в Лондоні – Тауер був прикрашений тисячами фарфорових маків – по числу загиблих в війні британців. Не військові паради з демонстрації потужності сучасної Брітанії, а скорбота за загиблими та вшанування ветеранів всіх військових конфліктів Англії – саме ветерани були головними героями ходи в день пам’яті Першої світової. Не менш вражаючим став перформанс в Бірмінгемі, також присвячений сторіччю початку Першої світової війни. П’ять тисяч фігурок з льоду було розташовано на сходах центральної площі міста – за декілька хвилин вони розтанули на сонці, як тануть людські життя підчас війни.

Коммеморація фанфар та коммеморація скорботи – два типи історичної риторики, що відрізняють ціннісну орієнтацію суспільства. Чи ми визнаємо безцінність людського життя та бачимо в війні жахіття та трагедію, ми обираємо другий варіант коммеморації. Якщо наша увага концентрується на перемозі над ворогом, якого ми продовжуємо перемагати кожного дня, обирається перший варіант.

Повертаючись до дня народження Одеси, спитаємо себе, як ми можемо використати надані чотириста років історії? Відмовляючись від російсько-імперського наративу, в який інший наратив ми намагаємось потрапити? В наратив Великого Князівства Литовського, форпостом якого був Кацібей, згаданий в 1415 р. Яном Длугошем? Чи Османської імперії? Чи Кримського ханства? Як все це можна зв’язати? Саме ідея випадковості співіснування настільки різних політичних традицій й була досі основою відмови створювати більш довгу історію Одеси. Але у всіх днях народження Одеси (поселень, що існували на території сучасної Одеси) є дещо спільне.

Першими одеських берегів дісталися греки, створивши тут далекі форпости великої грецької цивілізації. В чотирнадцятому столітті Генуя створила тут Джинестру, далеку та значущу частину власної торгівельної імперії. В п’ятнадцятому столітті сюди дотягувало руки Велике Князівство Литовське, намагаючись перекидати торгівельні містки через море. В наступні століття тут формувалися віддалені точки впливу Османської імперії та Кримського ханства. З кінця вісімнадцятого століття Одеса стала продуктивною периферією Російської імперії, брамами до Середземномор’я. що спільного ми бачимо в цих поселеннях? Все це – далекі форпости різних імперських проектів. Ці проекти дотягувалися сюди з різних частин світу, але спільним було те, що саме в цьому місці сходилися маргіналії різних імперських проектів.

Імперське минуле надає певні переваги для народів, що входили в імперію. Відхід у минуле ідеї національної держави надає нам можливість фіксувати ці переваги та використовувати їх в будуванні історичного наратива. Бенефіції, що надає імперія, краще помітні не з центру, а з періферії. Не з Лондону, а з Бомбею. Не з Риму, а з Александрії. Центр одномовний та нездатний сприймати інші варіанти мислення завдяки впевненості в своїй величі. Периферія є принаймні двомовною. Щоб жити в імперії, провінціям треба говорити на власній, а також імперській мові. Включення до декількох мов (в широкому сенсі) – це перевага. Це значно ширший спектр можливостей. «Одеса» (Одесою в лапках пропоную тут називати різні міста та поселення, що виникали на цьому місці) ж завжди була частиною імперських проектів. Житель кожного з цих населених пунктів жив на перепутті культур, мов, економічних стратегій. Місце, де зараз розташована Одеса, є місцем перетину різних амбітних політичних проектів з прицілом на стрибок через море. Доручення до імперських проектів робить природним розуміння одеського наративу як багатомовного, багатошарового.

При цьому це завжди периферія імперії. А маргінес є найпродуктивнішою частиною цілого. Саме тут народжуються сенси. Потенціал пограниччя та маргінесу полягає в тому, що відтворюючі механізми спільноти тут послаблені, впливи ж сусідніх територій помітні. Каральні засоби політичної цілісності не можуть тут працювати в повну силу, тому вірогідність формування паралельних політичних, культурних, ідеологічних структур є значно вищою, ніж в будь-якій іншій частині держави. В «Одесі» це буття маргінесом є базовою характеристикою.

Саме багатомовність та периферійність Одеси є джерелом надзвичайної продуктивності міста, яка в традиційному наративі випадає з поля зору. Своєрідний культурний субстрат Одеси став підґрунтям для формування величезних проектів, що реалізувалися далеко за межами міста. Так, таємна організація Філікі Етерія, що виникла в Одесі в 1814 р., підготувала грецьку національно-визвольну революцію 1821-1829 років, ставши основою створення грецької держави. Одеські сіоністи фактично створили сучасний іврит та проект держави Ізраїль. Іменами колишніх одеситів названі вулиці Тель-Авіва, одеські поети та письменники стали класиками сучасної ізраїльської літератури. Одеській культурний простір виявляється гранично продуктивним саме внаслідок напруженого, далеко не завжди мирного співіснування різних ідеологічних, історичних, релігійних кодів. Цей складний та «неправильний» простір людей нібито без коріння здатний виплескувати в світ грандіозні проекти, які за масштабами є значно потужнішими за своє джерело.

Як цей вимір одеської продуктивності відображений в головному історичному наративі сучасної Одеси? Практично ніяк. Чому? Тому, що російсько-імперський проект сприймає все, що не вкладається в історію Російської (далі Радянської) імперії, як акциденцію, випадковість, несуттєвий елемент, який не є частиною «нашої історії». Намагаючись окреслити межі «нашої історії», ми потрапляємо в застарілий модерний історичний проект, центрований по етнічному принципу. Намагання використовувати той самий проект, змінивши його етнічний центр, призводить до створення такого самого провального проекту. А Одеса знову потрапляє в простір «лубочного бабеля», бо неможливість вписати її історію в модерний наратив очевидна, а іншого не запропоновано.

Що ми можемо запропонувати на зміну російсько-імперському історичному наративу? Спробуємо уявити певний варіант нелінійного бачення історії, центрованій не на каузальному ланцюжку реалізації однієї політичної традиції, а на континуітеті буття маргінесом імперії на розтяжці торгівельних шляхів через море. Історичне полотно приймає в такому проекті історичної пам’яті вигляд палімпсесту, де один за одним проглядають декілька шарів. Ці шари не споріднені один з одним генетичними зв’язками, вони демонструють екзистенційну єдність життя на цій території.

Якщо ми зможемо зробити цей палімпсест наочним, видимим, завдання зламу наративу, що за звичкою використовується в Одесі, буде виконано. Відчуття того, що ці люди (греки, італійці, турки, татари, греки, євреї, українці, росіяни тощо) також дивилися на це море, працювали, торгували, одружувалися, горювали та святкували – створює відчуття спорідненості поза мовними, релігійними та етнічними ознаками. Спорідненість через працю та мирне життя, поза подвигом та військовими перемогами, це те, що було б найбільш плідним ґрунтом історичної пам’яті.

Антропологічний вимір історичної спорідненості надає переваги підчас промацування глибини історичної пам’яті. Виходячи з того, що про деякі шари палімпсесту одеської історії ми дізнаємось переважно з археологічних джерел, використання потенціалу саме археологічного «піднесеного історичного досвіду» є природним. Не можу не поділитись спогадом, що відкриває сутність такого проникнення в життя людини віддаленої епохи. Коли нас, студентів на археологічній практиці, спитали, про що нам може розповісти ось цей скарб перших століть нашої ери, ми жваво розповідали про економічні зв’язки мешканців Північного Причорномор’я, про можливі статки людини, що цей скарб закопала. Але просте питання «А чому цей скарб знайшли ми, а не хазяїн?» раптом змусило відчути екзистенційну спорідненість з людиною, яка намагалася врятуватись від небезпеки, але не змогла та загинула. Хазяїн скарбу сподівався повернутися додому, коли тут знову можна буде жити. Не збулося. Ці сподівання, страхи, праця звичайної людини, не героя, не полководця – ось підґрунтя живої пам’яті, що перетікає за межі власної спільноти.

Скорбота за цією невідомою людиною, що загинула підчас невідомої навали, створює особистісне відчуття історії, таке саме, як в творців поля керамічних маків біля сучасного Тауеру. Історична пам’ять може бути побудована нелінійно. Людина може рухатись в ній крізь палімпсестні нашарування, пронизуючи їх так би мовити в одній точці та водночас включаючись до більш широкого контексту. В цьому сенсі для історичної пам’яті Одеси значно більше робить одеський ресторатор Савва Лібкін зі своїм проектом одеської кухні (він наполягає, що це має бути саме одеська, а не українська, російська, єврейська тощо, кухня як особливий спосіб життя), ніж одномірні модерні наративи «нашої історії».

 «Пам’ять-палімпсест», побудована на екзистенційній спорідненості з людьми, що жили колись на цій землі, має іншу природу, ніж звичні метанаративні конструкції. Тут немає цивілізаційних змагань, отже входження до ситуації життя звичайної людини вбачає екзистенційно-близьке в цілком несхожих ландшафтах життя. При повному розумінні відмінностей та концентрації на них. Отже палімпсест вимагає не плутати шари смислів. Для одеського ландшафту пам’яті важливо включення в якомусь вигляді сегментів литовсько-турецької історії, які традиційно викликають здивування – це ж випадкові територіальні збіги, навіщо це пам’ятати. В цьому контексті варто згадати, що сама литовсько-турецьке минуле створює континуітет міських форм життя з сучасною Одесою. Чого не можна сказати про античне минуле, яке при цьому знаходить своє місце в історичному ландшафті Одеси. Ми бачимо й вкритий склом фрагмент грецького поселення на Приморському бульварі, й статую Лаокоона біля Археологічного музею, й багату археологічну експозицію, присвячену античним полісам. Мабуть, це пов’язано з міфологічними відсиланнями Катерини ІІ до шуканого поселення Одесос, на честь якого назвали місто. А мабуть, з тим, що античність – це нібито «сертифікована» цивілізація, причетність до неї підвищує нашу власну самооцінку. Це теж особливість одеської історичної пам’яті, варта спеціального погляду.

Прирощення нових смислових шарів до історичного ландшафту Одеси необхідне навіть не для «покращення» одеського історичного наративу, а для його створення. Будь-який варіант моноетнічного наративу для Одеси є згубним – він створює примітивізовану картину розвитку міста, в який неминуче губляться принципово важливі моменти продуктивного «імперського» пограниччя. Наголошую – не провінційність (в сенсі віддаленості від цивілізаційних центрів), а продуктивне різноголосе пограниччя. Йдеться саме про прирощення сенсів, а не про механічну заміну існуючого наративу, що може викликали лише опір та спровокувати війну пам’ятей. Переключення акцентів пам’ятання з військових подій та «відновлення справедливості» на життєвий світ пересічної людини, розробка певного варіанту «прозорості» історичного ландшафту, в якому були б помітні шари різних періодів існування регіону – ось напрямки корегування історичної свідомості Одеси.

Відчуття єдності життєвої ситуації багатокультурного (як в вертикальному, так і в горизонтальному сенсі) регіону, що радіює сенсами в різні простори, є містком для «стрибку через море» – все це є спільним для різних періодів життя людей на цьому місці та може стати підґрунтям перезапуску історичної свідомості Одеси. Важливим є розуміння конфліктності такого простору – сусальна казочка про мирне співіснування в багатомовних одеських двориках не має залишатися єдиним ракурсом бачення мультикультурності міста. Фіксація відмінностей всередині міського простору, пошук підґрунтя для мирного співіснування (це робота, а не природа – одеський досвід в цьому важливий) є значущими елементами продуктивного одеського історичного наративу.

Перезавантаження історичної пам’яті Одеси є одним з елементів перезавантаження історичної пам’яті України в цілому. На погляд автора цих рядків відхід від наративу «національної держави» з орієнтацією на певні премордиальні настанови є якоюсь мірою питанням виживання держави. Історична пам’ять України буксує, намагаючись використовувати модерний наратив та радянські схеми історичного мислення. Відповіддю можуть стати множинні регіональні проекти, які репрезентують відхід від лакремозних настанов та проектів «відновлення історичної справедливості», де саме «відновлення» є метою. Вирватися з радянських схем історичного мислення можливо не просто припиненням використання звичних гасел, а наданням нового сенсу баченню історичного минулого. Множинність історичних дискурсів, що об’єднує як наративи «великої тривалості», так і «антиметанаративні» історичні ландшафти – це інструменти модернізації української політичної нації. Єдність в множинності, продуктивність пограниччя, фіксація не на військовому параді, а на життєвій ситуації людини, що працює – це той варіант історичної пам’яті, який може запропонувати Одеса. Її вік виявляється нефіксованим – їй може бути 211, 600, 2,5 тисячі років. Багатошарова історія міста саме з можливістю фіксувати різні дати народження одного й того самого простору може стати значущим елементом модернізації історичного погляду. Автор цих рядків переконаний, що саме єдність в множинності та повага до людського життя створюють ядро європейської системи цінностей. Отже, актуалізуючи різнокультурні шари одеського культурного ландшафту, ми реалізуємо й формування повноцінного європейського простору України.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Login

Register | Lost your password?