«…Нічого, крім музики, тут немає…» Багателі Валентина Сильвестрова

Сильвестров

Костянтин Сігов

«Слухати не обов’язково: нічого, крім музики, тут немає», – з таким невибагливим жартом дарує нам композитор власні нові диски. Вивільнення від найменшого відтінку зумисності допомагає дістати з обгортки тонкий кружок справжньої щедроти. З якого рогу достатку ці дивовижні подарунки?

Може, це й не обов’язково, але вельми бажано їх слухати й чути. Перші звуки вранішньої багателі провертають мені забутий уночі настрій. Крізь метушню приготувань до праці вони приносять вістку про можливість нового початку. Мала річ – камертон, але від яких страхітливих потоків фальшу він рятує людські вуха. Від внутрішньої какафонії нічим не пов’язаних уривків інформації мене звільняє камертон bagatelle («дрібничка» у перекладі з французької). Найкоротша форма, але лічені хвилини звучання випростовують мій хребет. Швидше, ніж кава або чай, вона приводить мене до тями. Найзрозумілішою з-поміж усіх людських мов ця музика промовляє найпростіше: «Доброго дня». Непохитно й без найменшого сумніву багателі Валентина Сильвестрова підводять мене до сміливої думки: обіцяно, що цей день буде добрим. Музика входить у мене й запрошує довіритися цій ризикованій обіцянці. З дитячою наполегливістю вона боронить власну філософську тезу: «День має бути добрим», не обмежуючись нейтральним «привіт». Ми за інерцією не помічаємо її, як не помічаємо день у день сходу сонячного диску. Від тих, хто призвичаївся до комфорту недовіри, кожен схід сонця відникується жартом: «Дивитися не обов’язково, нічого, крім світла, ви від мене не побачите».
СильвестровЯкі масиви стереотипів відгорожують від музики й від філософії «застарілого сонця»? Ці стереотипи створювалися не вчора. Сучасникам Моцарта та Шумана теж нелегко було вмістити «музику як спів світу про самого себе». Геґель визначив добу формулою: «вранішняя газета підмінює собою вранішню молитву». За добу один масив інформації витісняє інший. Безповоротно. Робочий день гранично захаращує й водночас спустошує простір. Простір для нового прислухання до отого напам’ять знаного співу неймовірно скорочено. Школу щоразу нового слухання поставлено під підозру. Розрив із класикою поступово розширює кордони панування антитрадиції. Рутину бачать в усьому – від ритуалу до обертання світил. «Доженемо сонце» замість «дочекаємося його появи». Однак у кожній дрібочці вільнонародженої мелодії бринить філософський вибір – «Дочекатися музики». І тут ідеться не про повернення майстра в дитинство, адже й дитинство його не можна назвати ідилією. Валентин Сильвестров народився у Києві 1937 року – в найнебезпечнішому про- сторі та часі «кривавих земель» (Тімоті Снайдер). Період засвоєння мови припав на перші роки Другої світової війни й життя у Києві, окупованому німецькими військами. Стійка нелюбов до військових маршів і бравурних композицій залишилася на все життя. Проте не слідами ранніх травм ділиться нині з нами композитор: його нові диски стають свідками виходу з кіл пекла. Звільненням від зовнішньої потуги симфонізму дихає нова 8-а симфонія Сильвестрова. У ній звучить «далекосяжна луна» зруйнованої мови, нездатної передати трагічну безсенсовність колишніх і нинішніх епідемій насильства. Радикальна безслівність і невимовність горя відкидає кожну вражену ним істоту в той архаїчний стан, де ще не виник жоден псалом, де він залишається немислимим і невисловленим. Той, хто був у пеклі, але не прийняв його кругову поруку розпачу, виніс із нього не бацили нігілізму, а граничну увагу до переходу з небуття до народження. Перехід від безсенсовності зруй- нованої мови до першого тризвуку народжуваної багателі – гірчичне зернятко нової сим- фонії й епіфанія розгалуженої структури її дерева. Тут явлено ланку змістовного зв’язку малої та великої форми, величного очікування в малій події. У багателі лунає мікроісторія народження початкового елементу музичного сенсу – мелодії – з нічого. Слухачеві Сильвестрова відкрито можливість творчого стану згідно з геніальною формулою: «Творчий стан – це чутливість до виникнення». СильвестровКомпозитор так виконує свої багателі, що затирається межа між пригадуванням та імпровізацією – слу- хачеві передається чутливість до їхнього виникнення тут і зараз. «Притаманний йому особливий піанізм – це надобережне доторкання до рояля, сотні найтонших градацій звуку, імпульсивне постійне rubato» (І. Монігетті). Сильвестров долає поширене уявлення про музику як про звуковий матеріал, що підлягає методичній обробці. До того ж його реабілітацію простої «дитячої» мелодії не можна обмежувати рамками естетики. Сильвестров, забуваючи про вік і заклики друзів поберегти себе, усім єством реагував на Революцію гідності у Києві та всій Україні. Про це – його обсяговий цикл «Посвята Майдану». Тут дві головні музичні форми, взяті з перебігу самих подій: гімн і молитва. Їхній взаємозв’язок по-новому розкрито в композиціях Сильвестрова. Псалом, «пісні сходження» – ключ до їхньої єдності й головна форма спротиву насильству над людиною, зневаженню в ній образу Божого. Багателі – це музичні зернята нових псалмів, вони виводять їх із замкненості в зоні сакрального й повертають у коло людського життя (по той бік протиставлення сакральне – профанне). Музика сама збирає їхню зернину до зернини. Перенесення уваги на ці музичні зерна веде до подолання розриву між «піснями, які співаємо», з одного боку, та псалмами – з другого. Така інновація не суперечить традиції українського мелосу, в якому колядки, канти й народні пісні легко перетікають одне в одне. Сильвестров іде далі цим самим шляхом і власні пісні на вірші Шевченка називає «псалмами». І не йдеться про Шевченкові перекази псалмів Давида. Сильвестров почув у віршах Шевченка «Думи мої, думи мої…», «Садок вишневий коло хати», «Реве та стогне Дніпр широкий» біблійну споконвічність псалмів. Він актуалізував перегук двох струнних інструментів, псалтирі та кобзи, а в кобзарі побачив «живу метафору» псалмопівця. Іван Дзюба вражений тим, звідки ці думки спали на гадку Сильвестрову – «першому з мільйонів читачів Шевченка і сотень дослідників». Вони прийшли з багателей. Із мікроелементів музичних структур. Із насіння дословесної житниці, що дає нові щедрі вруна духовних піснеспівів. У них Дзюба слідом за Сильвестровим віднаходить вагоме історичне свідчення життєздатності мови і народу. Символом пострадянського простору сьогодні знову стало Вавилонське змішання мов (і гіркий досвід – «у нас немає спільної мови»). На жаль, цей символ актуальний і для всієї Європи. СильвестровФранцузький філософ Марґерит Лена під враженням музики Сильвестрова висловила цікаву гіпотезу. У віддаленій кімнаті Вавилонської вежі музи́ки були настільки захоплені грою, що не брали участі в загальному безумстві, й буря змішання мови не зачепила музики. Музика залишилася «метамовою». Точна наукова перевірка цієї гіпотези – справа слухачів сильвестрівських багателей. Наостанок не можу не згадати ініціатора виникнення дисків із багателями. Леонід Фінберг полюбив слухати Сильвестрова в машині й відкривати своїм супутникам антивавилонську мову цієї музики. Так гостинний водій знайшов філософський ключ до олюднення нашої маленької планети. Його друзі теж ставлять у машинах цю натхненну музику, вирушаючи разом із нею у близькі й далекі мандри – назустріч новим слухачам. Вісники нової цивілізації? Просто, наче схід сонця, з якого ми починали запам’ятовувати музичне зерня пра- вавилонської мови: слухати й дякувати – синоніми.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Login

Register | Lost your password?